8 травня виповнюється 81 рік з дня народження О.Я, Савченко, доктора педагогічних наук, професора, академіка НАПН України, заслуженого працівника освіти України, лауреата Державної премії України в галузі освіти.
На жаль, вона не дожила до 80-річчя. Попри це освітяни вперто не приймають факт її відходу в інші світи. Її шукають, їй пишуть, їй телефонують…
Про Олександру Яківну Савченко я думаю часто. Думки про неї світлі, як прозорість весни. Адже вона завжди залишала по собі лише світло – ідей, пропозицій, турбот і прагнень.
Якось натрапила на мудрі філософські міркування. Людина, яка на може створювати, хоче зруйнувати (Е. Фромм). Це дійсно так. Спрацьовує огидний комплекс Герострата (зруйнувати те, до чого не можеш дострибнути – чи то храм, чи то пам’ятник, чи то чийсь авторитет). Людина ж, яка може створювати, вміє і прагне це робити щодня, така людина, як правило, поважає храм чужої душі, відкриває для себе її у всіх гранях, допомагає самоствердитись у цьому світі.
Саме таким творцем завжди була і досьогодні є Олександра Яківна Савченко (не можу і не хочу думати про неї в минулому часі). Творила щогодини і щоднини. Ліпила невпинно і невтомно образ майбутнього української школи. Підручникотворення стало її повсякчасною турботою. А її наукова школа створювалась десятиліттями на найвищому рівні наукової доброчесності.
Власне по-іншому й не могло бути. Науковий шлях самої Олександри Яківни був стрімким, чесним і вражаюче плідним. Працювала вчителем початкових класів, викладачем педагогічного інституту, захистила дві дисертації – кандидатську і докторську. Притому останню захистила зовсім молодою, коли їй було трохи за 40 років. Мені пощастило тоді бути присутньою на захисті. Для аспірантки першого року навчання це були незабутні враження і недосяжний приклад. Під час блискучого захисту Олександра Яківна виставила на виставкові полиці в залі засідань спеціалізованої ради десятки своїх уже знаних в Україні книжок, які репрезентували її наукові ідеї і були високо оцінені освітянами. Тоді це було зрозуміло і аксіоматично. Олександра Яківна не крала чужих ідей, не «їздила на чужих плечах», не створювала собі штучний авторитет. Все було справжнє.
Такою була до останнього подиху – чесною перед собою і людьми, принциповою, незламною і безкінечно відповідальною за справу, якій віддала життя.
Вінниччина пам’ятає численні зустрічі з Олександрою Яківною. Її тут завжди чекали друзі, колеги, однодумці. Сред них яскрава постать відомої дослідниці історії вітчизняної освіти, активної сухомліністки Валентини Яківни Волошиної. Тісна дружба і наукове взаєморозуміння навіки пов’язали їхні життєві шляхи. У 1997 році у Вінниці на базі педуніверситету відбулись Четверті Всеукраїнські педагогічні читання імені
Василя Сухомлинського, завдячуючи в багатьох сенсах саме цьому плідному науковому тандему.
Олександра Яківна була частим гостем інших Вінницьких наукових форумів. Її виступи на науково-практичних конференціях завжди збирали численні аудиторії вчителів і студентів. Вона вміла запалити освітян ідеями Істини, Добра і Краси. І це були зовсім не пафосні промови. В її думках відлунювала жива етика і жива естетика Василя Сухомлинського, пам’ять про якого О.Я.Савченко зберігала свято і трепетно.
Перебуваючи у Вінниці, Олександра Савченко завжди знаходила час для живого спілкування з педагогами-практиками, відповідала на їх запитання, давала поради, проводила численні консультації. Ніщо не проходило повз її увагу – нова книжка, новий регіональний буквар, нова технологія, які народились на теренах вінницької освіти. І треба підкреслити, що увага ця була щира, доброзичлива і делікатна. Ніколи не вдавалась до огульної критики. Підтримувала вогник творчості в інших, адже сама творила і цінувала творців.
І, насамкінець, сердечне зізнання у вдячності – від моєї душі про її душу. Олександра Яківна стала для мене абсолютно рідною людиною, хоча я не належу офіційно до її наукової школи. Завжди приймала, підтримувала, надихала, захищала. Під її материнськими крилами завжди було тепло і безпечно. І справа навіть не у величі її наукового таланту. Так промовляла до людей її душа – чиста, не заплямована гординею, заздрістю та інтригами. Душа трудівниці, запліднена любов’ю до людей і до освітянської справи.
Ніби про Олександру Яківну написані ці рядки: «Душа, як і серце, як батько і мати, дається з народження тільки одна. Отож в чистоті її треба тримати, з поверхні до серця, до самого дна» (Г.Акулов).
Душа Олександри Савченко завжди житиме поміж нас в ідеях, книгах, підручниках, учнях і буде мірилом наукової чесності і плідності педагогічної праці.