Та, що була до створення світу
Все живе на землі потребує води. Без неї в’яне квітка, страждає звір, змовкає пташка, без неї – гине життя. Кожна крапля води – дорогоцінний дар природи. Вода напуває землю, а земля – годує людину. Люди завжди розуміли важливість води й упродовж багатьох віків оспівували її як основу буття. Серед наших предків існувало справжнє водопоклонство. Обожнювалось усе – море, озеро, річка, джерело, криничка. У давнину любили молитися над водою, навіть приносили жертви озерам і криницям. Народ поважав святу стихію води, від якої залежало його щастя й добробут. В уяві стародавніх людей вода була старшою за все інше на землі – дерева, рослини, тварини. Вважалося, що вона з’явилась на самому початку утворення світу. Тому колись у замовляннях звертались до води: “Водичко, найстарша сестричко”.
Біля води поганих розмов не веди
Шанобливе ставлення наших предків до води виявилось і в обрядах її освячення, які відбувалися під час Водохреща та Стрітення. Йорданська і стрітенська вода вважалися цілющою – її пили, нею змащували хворі місця, вмивалися, купалися в ній. За стародавніми віруваннями, це додавало людям здоров’я й вроди. Животворною силою наділяв народ і “непочату воду” – ту, яку зачерпують з річки чи криниці до сходу Сонця. Звідси народжувалось трепетне ставлення стародавніх людей до криниць та водоймищ. Річки з давніх давен одухотворялися народною фантазією – їх уявляли судинами землі, у яких тече вода. Люди вчились розуміти “голос” води: їм здавалось, що річка то лагідно говорить до них, то грізно стогне й реве. Дуже часто річки порівнювалися з богинями, які народ намагався улестити палкими молитвами. Поважливе ставлення до криниць підштовхувало наших предків до їх освячення – над ними світили свічки, ставили хрести, образи, каплички. Криниці здавна вважалися святим місцем, біля якого не можна було лаятись чи говорити неправду.
Скидайте шапку – пийте воду!
На Україні одвічно шанувались джерела. Чистота та бездоганні смакові якості джерельної води сприяли тому, що народ надавав їй символічного значення – вона вважалась живою, тобто особливо цілющою. Такою повстає вода у народних оповіданнях та казках: додає сили, зцілює рани, повертає до життя. Водночас у народній фантазії народжувався образ мертвої води – забрудненої, спотвореної бездушним ставленням стихії, яка мститься людям усілякими бідами і хворобами. Тому важким гріхом було плюнути у воду чи забруднити її нечистотами. Кришталеву чистоту води завжди оспівували й ретельно оберігали. Таку воду наші предки на знак особливої шани пили з непокритою головою.
Омиває душу і гартує тіло
Вода вражає своєю силою та енергією. Зачаровано спостерігаючи весняний льодохід, повінь, морський шторм або водоспад, люди поклонялися нестримній силі води, шанували її могутню стихію. Мабуть, звідси і приказка-побажання: “Будь здоровий, як вода”. Захоплюючись красою водної стихії, люди наділяли її такими якостями, як справедливість та здатність до пророкування. Під час деяких народних свят молодь навіть ворожила на воді, бажаючи зазирнути у майбутнє. У нашій мові дотепер чути відгуки вірувань тих часів, коли судили водою: “Правда у воді не тоне й у вогні не горить”, “Вивести на чисту воду” та ін. В Україні були поширені обряди купання, обливання, збирання роси – вважалося, що вода омиває людину від усякого зла.
Народ скаже, як зав’яже
У народі приписували воді людські якості – люди хотіли бачити її не грізною бездушною стихією, а добрим другом, вірним помічником і захисником. Вода часто згадується в українських народних піснях: “Тихо, тихо Дунай воду несе”, “Тече вода каламутна”, “Через греблю вода рине”, “І лід тріщить, і вода плющить” та ін. Народ тісно пов’язує її стан з власними почуттями: коли вона тиха, прозора – то радість, а коли каламутна – горе, смуток. Чимало пісень оспівують красу здорової і чистої води, яка начеб то здатна оберігати молодість і вроду людини (“На кладочці вмивалася”, “Десь тут була подоляночка”).
Приваблювала людину і невпинність могутньої течії води, яка уособлювала плин самого життя й викликала в людській уяві яскраві образи, що знайшли своє втілення у народних загадках про воду: “Не кінь, а біжить”, “Не ліс, а шумить”, “Без рук, без ніг, а цілий світ перейде” та ін. Народ ніжно поетизував у власній творчості воду, її життєдайну силу, енергію, красу і передавав це почуття майбутнім поколінням.
Отож, бережімо неоціненний дар природи – воду!
Згадаймо народні веснянки, які оспівують чистоту води як основу здорового життя: